Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/554

Ну, та виграю, чи втрачу, А погляну ще на світ, На ту рідну Україну, Що колись, як рай, цвіла, Що мені над все на світі Наймилішою була. Хто то в ній тепер панує ? Хто то в ній тепер живе ? Як говорить, як співає Покоління те нове ? Боже, серце жах стискає : Аджеж, певно, нині в ній Вже ніхто не зна, не тямить Нашу мову і пісні ! Десь калмики та киргизи Топчуть степ, де ми лягли; Чудь, мордва, чухна та фіни Наші села зайняли. Боже, пощо з вікового Сну мені велів ти встать? Чи щоби з розбитим серцем Я в могилу ліг назад? Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все таки притишено, мов із віддалення: „Ой, гук, мати, гук, Де козаки йдуть! Та щасливая тая доріженька, Та де вони йдуть. А де вони йдуть, Там луги гудуть, А перед себе та вражих [ляшеньків Облавою пруть. 277