Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/551

Ні, не досить ! І в нашому нутрі Пройшов пожар, сумує попелище ! Ми хробачливі в самому ядрі, В душі погасло вічнеє вогнище Живої віри ! На страшнім кострі Згоріла сила ! Нижче, нижче, нижче Схиляються колись так горді чола ! О, Мамо 1 Бідна Ти, бездітна й гола 1 Ми всі такі! Що в інших ганьби знак — Це ми приймаємо, як хліб насушний! У інших ренегат — у нас добряк; У інших підлий — в нас старшим послушний ; У інших скажуть просто, ясно так : Безхарактерний, — в нас лиш : простодушний. Не стало стиду в нас І Ми в супокою Упідлимось, ще й горді підлотою. Далекий грім, пожежа зближається, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід: О, так ! Он там він, той козак моторний, Що вирвався з пожежі рідних хат; Не заперечу, вдався він проворний ! Нехай тут гине, пропадає брат, Нехай тут матір шарпа ворон чорний, Нехай борців шматує й ріже кат,— Він рад, що врятував свої пенати, Тікає іншої шукати хати! П'ятами накивав від тебе, Нене ! Лишив тебе у ранах, у крові ! Із грудей вирвав серце насталене, А вткнув якесь собаче — і живи 1 274