Глядить, і страх його проймав» І сам не зна, що пізнає. І бачить : хвиля бризка, грає І тиха знов, гладка стає. І враз легенька, мов тінь ночі, Біленька, мов маєвий сніг, З хвиль діва виплила, плюскоче, І мовчки сіла на моріг *). На монаха глядить тужливо І пишні коси чеше влад… Старий із острахом на диво Глядить на ту чудову стать. Вона головкою хитнула, Рукою старцеві кивнула, І враз падучою звіздою У сонних хвиль глибинь пірнула. Всю ніч не спав старий понурий І не молився цілий день ; В думок зворушених він бурі Вбачав ту дівчину лишень. Знов мгла на бори ляговиться Крізь хмари місяць прогляда, І знов на березі дівиця Сидить, чарівна та бліда. Глядить, манить його до себе, Цілує, мов би знехотя, То грає, плюскається в водах, Регоче, плаче, мов дитя. Монаха кличе й мов зітхає… „Сюди ! Сюди !“ І звук бренить І знов у хвилях поринає Серед нічної тишини.
- ) Моріг, моріжок — дернина, мурава.
253
