Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/528

Та дармо ридає і дармо благає; Князь буйний дружину в похід закликає ; І неньку-стареньку у сльозах лишив, За славою й сріблом в болгари спішив. Ой, правду сказала та мать Святослава. Де скарби, там зрада, а гіркість — де слава. Воює в Болгарії князь Святослав, — Багато там горя і лиха зазнав. Втім з дому доносять : „О, княже, вертай 1 Орда печенігів воює твій край“. Ой, скорим походом на Русь повертав З багатим здобутком буйний Святослав ; А хвилі Дніпра по порогах шумлять, В густих очеретах вороги сидять. А Свінельд, стар-лицар, сказав до князя : „О, княже, не видержить сила твоя ! Як нас у степу нападуть вороги, Не зможемо їх удержати ваги. У Корсунь хіба на зимівлю вертай, Весною ж у рідний повернемо край“. „Мій край нападають поганські сини, А ми маєм ждати спокійно весни ? Ні грек не злякав нас, ні військо болгар, А тут степовий би злякав нас дикар?“ Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом, А військо князеве огорнене сумом. А скоро ніч темна на степ налягла, Орда печенігів страшна надтягла. Кривава була там і люта борба, І падали трупи, в покіс мов трава ; І крівця лилася рікою-рікою,— Заледве де сотий уйшов з того бою. 251