Ця сторінка ще не вичитана
21. КЕРМАНИЧ. Черемошем бистрим, шумливим На доли дараба летить, Керманич на ній молоденький В Черемоша води глядить. В керманича серце мутиться, А з ока спливає сльоза, Лиш керму поводить поволі По хвилях робуча рука Мов утка, дараба ось поре Спокійну, широку глибінь, І в воду, понуривши очі, Вдивився керманич-леґінь1). А втім — чи це сон чи це ява ? — Крізь сльози ввижаєсь йому, Що ось надплива над чудесну Підводну палату скляну. З вікна її очі до нього Дівочі якісь піднялись; Дівчина та—Боже єдиний 1 — Та, що він покинув колись. І слухає пильно керманич… Дівчина та плаче й співа : „До мене, мій милий, до мене ! Чекаю на тебе жива… „Хоч нас розлучили злі люди, А смерть принесе нам спокій. !) Леґінь — парубок. 248
