Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/523

20. КНЯЗЬ ОЛЕГ. Князь Олег по боях тяжких відпочив, В задумі по пишній кімнаті ходив І нетерпеливо в вікно поглядав'; Князь Олег, як видно, когось дожидав. Втворилися двері, в кімнату йде Старець і князеві поклін кладе. Князь бистро поглянув йому в лице. „Здоров будь, віщуне !“— йому рече. „Скажи мені правду по свом Покірно вклонився віщун князю. „Покинь відслоняти будучність свою ! Не знайде потіхи, хто її покров Посміє зірвати зухвалов руков“. Князю мов би жару насипав у кров, Він глянув на діда, наморщивши бров. „Чи думаєш, що я дитина така, Що слово марнеє мене вже й зляка ? Як знаєш будучність, то всю й відкрий І Як ні, я скажу : „Ти дурисвіт старий I“ „Мій княже, дурити не вмію я. Сумна, невесела будучність твоя. Твій кінь, що найбільше його любиш ти, Той має загибіль тобі принести“. „Як так, на Перуна клянуся я, Що більше не сяду на того коня“. Летіли літа, мов Дніпра бистрота, Князь Олег з війни знов додому верта і Чи скоро й якою я смертю 246