Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/490

Так, брате, діється із нами, русинами. Стяла нас доля, та не вбила силу Живу ; ми встанемо й закрасимо могилу. 1875. 5. МОГИЛА. Кругом пустиня, піски й жар, Блідеє небо наче тліє, Цвіт похилився, лист зів'яв, Трава жовтіє, паленіє. Серед степу, серед пустині Могила чорна та горда Глядить понуро в небо синє, Пустиню сумно огляда. Кругом, як в гробі, душно, тихо, Життя поникло, жар палить ; Мов в серці схованеє лихо, Не чути, а душа болить. Ніде далекими степами Сльоза-криниця не блищить, Мов серце стислося від рани, Немає сліз, душа болить. ІІ відки ж та в степу могила ? Хто пам'ять тут сумну лишив? Чиє гаряче серце вкрила Серед пустині та пісків ? Кого шляхами сліз та горя Судьба гонила жизнь цілу І серед піскового моря Приталанила тут до сну? Чи, MOJtfe, зрадник окаянний, Що своїх відцуравсь батьків, Розпукою й прокляттям гнаний, Тут вік скінчив серед пісків? 213