Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/449

І говорю я : „Реб Хаїм, Добре так живеться вам, Що, поживши днину з вами, Я б хотів так жити й сам“. Усміхнувся стиха Хаїм, Головою похитав… „Так то, так, — сказав, — небоже ! Відколи я хлопом став, Я знайшов спокій і силу В собі, й всякий би знайшов, Якби, кинувши шахрайство, На той самий шлях пішов. Та не вся тут правда, сину! В тім спокою, в тій тиші Дух дрібніє, мозолі тут Наростають на душі. Щось собаче є у серці Оттаких людей, як ми : Звикнуть раз за возом бігти, То біжать і за саньми. Звичка в нас найстарше діло. Де приткне нас доля лиш, Там приймемось, мов верба та, Що росте, де посадиш. Плодить ґрунт той злість, ненависть Ми приймем 'ї в кість і кров, Як на іншім ґрунті легко Прийняли б добро й любов. Ми, мов п'явка, що не має Свої крови — з других ссе. Тим то треба нам спокою. Нам спокій святий над все. Але є натури інші — І я знав таких людей, У котрих, здається, буха Якесь полум'я з грудей