Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/383

Я не думав ані трішки,
Хоч вони в нас ходять пішки“.

Вчувши слово те, як змитий,
Соломон кудись побіг.
Клим став знов у браму бити,
Далі крикнув, як лиш міг:
„Господи, чи ти сердитий,
Чи лиш суд святих твоїх
Від небесного одвірка
Гонить мя, де дим і сірка?“

„Господи, я грішний, клятий,
Та оті святці, що тут
Приходили геть мя гнати,
Ще грішнішії, мабуть!
Можуть ті тут панувати,
То найди й для мене кут:
Я ж не бив, не дер, не смикав,
І твоє ім'я все кликав“.

Пан Біг в небі все те слухав,
Усміхавсь і ждав кінця.
Клим до брами вже не бухав,
Став, мов та блудна вівця,
І розплакавсь. Бог порухав
В плечі Ноя-праотця:
„Глянь но, Ною небораче,
Там під брамою хтось плаче“.

Ной потюпав, прислухавсь:
Справді плаче і рида.
Ось він лагідно питаєсь:
„Хто там?“ Клим відповіда:
„Клим-п'яниця. Кепсько маєсь!
Смирно я прийшов сюда,