То все щиро, а не здуру
Ім'я Боже споминав:
„Дай нам, Боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!“
Та зимою раз, підпивши,
Ніччю з корчми прямцював;
Стежку простую змиливши,
У снігу заночував, —
Мов в перину ноги вкривши,
Як заснув, то вже й не встав.
Мов пташина сонна, біла,
Дух стрепавсь і пурхнув з тіла.
Прокидаєсь. „Бррру! Огидно!
Аджеж це я вмер, бігме[1]!“
Труп в снігу, що вже й не видно,
Дух стрілою вгору дме.
Стало страшно так і встидно…
„Ну, як чорт мене візьме?
Ще смолу заставить пити!
Радше б в „Общество“[2] вступити!“
Та тепер було вже пізно:
Райська брама перед ним.
І згори глядить так грізно
Огнекрилий херувим.
Коло брами не завізно —
Стука, стука бідний Клим,
Шепче, ждучи ласки з неба:
„Дай нам, Боже, що нам треба!“
Пан Біг в небі зачуває:
Знає, хто це, та мовчить,
