Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/372

„Я тямлю, дома ще хлоп'ям малим
Лежу, було, на софі у кімнаті,
Зажмурю очі: грохіт, брязк і дим!..
Фуркочуть з вітром корогви хрещаті,
Панцирні шляхом стугонять твердим,
Я передом на воронім бахматі —
Штурм, битва, крик і зойк, рев труб і брязкіт міди…
Гурра! Побіда в нас! — І я герой побіди!

„То знов гора висока аж до хмар,
На ній блищить — чи замок чи палата?..
Червоний дах яріє, мов пожар,
З вікна глядить красавиця заклята.
У брам лежить триглавий смоків цар,
Внизу ватага лицарів завзята…
Я випередив всіх, рубаю смока в штуки,
Царівні подаю освободющі руки.

„Смішні ви днесь, дитячі сни, мені,
Але тоді я упивався вами!
Зірвусь, бувало, по такому сні,
Немов дурний, розмахую руками,
Лечу до стайні… Мрії навісні
Весь світ мені вкривають облаками…
Я скачу на коня, жену й жену без тями,
Почерез поле й ліс, через яри та ями!

„Жену для руху, мигкання, розгону,
Для стукоту копит посеред нив,
Для храпання коня й гучного тону,
Для шуму трав, для небезпек ярів,
Щоб дух спирало в грудях, в горлі мому;
Я на красу природи не глядів —
Любив я одур лиш, перестрах і тривогу,
Ненавидів спокій і рівную дорогу.