А батько пріє, біга неспокійно,
Нюхтить[1], чи вже дають обід, чи ні?
А в кухні жар і вар, і кухар кухтів штурка,
Щоб, Боже борони, не припалилась курка!
„Обід такий тривав зо три години,
І йшли розмови всякі за столом:
Пані своїх знайомих тут судили,
Пани — хортів і коней… Лиш часом
На політичне поле заходили,
Та й то несміло якось. Загалом
За панщини була політика „не в тоні“,
То вже й за Баха[2] теж плелось про пси і коні.
„Я панщини не тямлю. Батько мій
Був для підданих, кажуть, не злим паном:
Та все ж любив він панщизняний стрій,
Вважав його природним, не поганим,
Опертим на минувшині святій,
Вважав незгідними з шляхетським станом
Усякі бесіди про волю, і весь вік
Він комуністів кляв за сорок восьмий рік[3].
„Усім хазяйством займалась мати —
Свята людина! Де, з яких скарбон[4]
Вона могла те щире серце взяти,
Оту любов до бідних загалом,
Який дім панський в час той дикий, клятий
Міг виховать в ній тихість, простий тон
І працьовитість ту й для праці других шану, —
Цього не збагну я, то й міркувать не стану.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/370
Цю сторінку схвалено
