І нерви в вас до зрушень надто скорі,
Роздразнена уява, бо весь круг
Мрій, мислей, бажань — все к одній змагає ціли:
Ятрити рани, що згоїтись ще не вспіли.
„Та чень же рани ті, Господь ще ласкав,
Не так тяжкі, щоб їх не мож згоїть.
Ще й ваш батіг весело буде тряскав[1],
А праця Weltschmerz ваш прогонить вмить.
Ще не погиб, хто із упадку вчас встав!
Лиш в власному нутрі не треба рить.
Та що тут говорить, — ходім на віз сідати!
Не близький шлях, то щоб на рано дома стати!“
Візок легенький і дорога рівна,
Здорові коні, небо повне зір,
Праворуч недоступна, мов царівна,
Гора темніє, смерековий бір
Покрив її, заслона мов чарівна,
Ліворуч річка з шумом в темний звір[2]
Бурлить, і холодком від неї потягає…
Грудь ширше дихає, кров живо в жилах грає.
Грудь вільно дише, в жилах грає кров
І рвуться мислі в темінь за водою,
Мов узники, позбувшися оков,
Мов облаки по небі чередою, —
І розпанаханий важкий покров,
Що серця твого тайни крив собою,
І хочеться тобі все накипіле горе,
Мов краплю, вилляти в тиші бездонне море.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/367
Цю сторінку схвалено
