А з Відня пішки йшов назад домів,
Як Мазурі вели мене цюпасом[1],
Що дома я при повороті вздрів,
Як дідич наш зробив мя свинопасом,
І як потому вмер, як панщину зносили, —
Все розкажу я вам колись при вольній хвилі.
„Що вже й казать, цікаві то часи!
Я пережив, переболів чимало!
Було там дещо радости, краси,
Але найбільше по хребті вдаряло.
Мужик — то кінь: що вложать, те й неси!
Одно йому, чи камінь там, чи сало:
Чи тьма тиранії, чи Wolnosc, Równosc, Zgoda[2]…
От тим то вірю я в движучу міць народа.
„Коли вона не зниділа до нині,
Носивши майже тільки камінь все
На тюрми, на палати, на твердині,
То є надія, що як принесе
Здоровий хліб робучій всій родині,
І світла в себе ясного нассе,
То розростесь не так і процвіте розкішно.
От тим то, бач, мені з всіх пессимізмів смішно“.
Здригнув Евгеній. По лиці блідому
Оп'ять іронії пробігла тінь,
Та щезла гнеть. У серці молодому
Заворухнулась найглибша глибінь.
Якесь чуття, немов тоска до дому,
Тоска за скарбом віри, сил, стремлінь,
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/365
Цю сторінку схвалено
