Уперши очі в лямпи блиск рухомий.
Чого, за чим він тут тепер якраз, —
Не думав. Лиш розсіяні атоми
Вражінь, почувань, знай, в душі його клубились,
Не в'яжучись в одно, вертілись і губились.
А втім якась тверда, міцна рука
Його плеча нечайно дотулилась.
Здригнувсь, зирнув… Висока і важка
Якась постава з усміхом дивилась
На нього. Одіж не то мужика,
Не то шляхетська. Постать похилилась,
Куферок підняла, на пальці помахала,
І знов на панича, сміючись, поглядала.
Панич підскочив, мов зі сну збудивсь,
І гнівно запитав: „Чого потрібно?“
Мужик мовчав і, сміючись, дививсь
На нього. Звільна пригадав подрібно,
Мабуть, де він. До постаті зблизивсь
І мовив: „А, це ви правдоподібно
Від пана Дороша! Є віз? Ви довго ждали?
Пакунок мій взяли? Ну, в путь! Чого ж ви стали?“
А постать все стоїть. „Заждіть хвилину!
Там хлопець трохи коні покормить.
Так ви панич Евгеній! І в гостину
До нас? І довго будете гостить?
Олекса щось писав нам про причину,
Що, каже, вам в пустині нашій жить.
Та раз побачить вас, то вже й питать не треба:
Повітря треба вам, води і лісу й неба“.
