„Овва, злий знак!“ — сказав він, посягнув
В кишеню і слузі віддав білет дорожній,
А сам в „вартзаль“[1] пішов, що був зовсім порожній.
„Ну, от я й тут!“ — сказав він, на підлозі
Поклавши куфер, і на софці сів,
Немов втомлений по такій дорозі.
Безладний гамір різних голосів
До нього доносивсь: в залізнім возі
Свистіли труби, дзвін дзеленькотів,
Начальник в сінях знов кричав, мов оглашений:
„Де термометр?“ — а сам мав термометр в кишені.
Панок сидів так час якийсь безчинний,
Ніщо не кажучи, в простір дививсь, —
Відтак оглянув той „сальон“ гостинний…
До стелі з лямпи довгий ґніт димивсь,
Крізь збиту шибу віяв вітер зимний
Знадвору, столик сірим пилом вкривсь,
На голих стінах, місць святого або чорта,
Анонси висіли Клейтона й Шетлюорта[2].
„Ну, добрий знак“, — сказав панок комічно, —
„Що гнеть на вступі в те нове життє“. —
Тут стис уста крихітку іронично —
„Мене віта культурне дрантя те!
Значить, мені судилося довічно
Орать, збирати „жниво золоте“
І пасти кіз, свиней пренепорочні стадка,
Як „божественний“ той свинар в Гомера-батька.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/360
Цю сторінку схвалено
