Над ним тряслись отець і мати,
Чого забаг, те мусів мати,
Хоч муки, прикрости чужої.
А як отець не хтів що дати,
Давала тайком люба мати;
А як і мати не дала що,
Найшовсь між слугами ледащо,
Що паничеві для прислуги
Готов був в горе пхнути других.
Тому ж не чудо і не диво,
Що всі намєтності неситі
Пожаром розгорілись живо,
Нездержувані і некриті,
Підсичувані щохвилини,
Без тями мов бурливе море.
Нічим для нього плач дівчини,
Нічим важке батьківське горе.
На просьби в нього, на закляття
Зовсім мов не було поняття,
Лиш сміх веселий, жарт дотіпний…
Чужеє горе відчувати
Він мов зовсім не був спосібний.
Немов у тім прекраснім тілі,
В котрім, здавсь, всі ясні, смілі
Природи замисли сповнились,
Котрого б Бог сам не повергся[1],
Всі дари вповні находились,
Крім найкращого дару — серця.
Погідна ніч літня в підгірськім краю.
О, скільки чарів, скільки в ній краси!
- ↑ Не повергся — не повстидався, не відкинув би.
