2. Малим ще, тямую *), всі межі я знав : За мамою літом щодень тупцював, Коли для дійної корови вона Трави узбирати над вечір ішла. То межі й на ступінь широкі були, З одної нажнеш дві вереті2) трави. А я неміцними ногами межею Безпечно ступаю м'ягкою стернею. А нині погляну на межі: незже ж ? Нема стародавніх, широких тих меж ! Всі нині тоненькі, як нитка отак, Чужий ледве б здужав намацати знак. Цей з того, той з того їх боку підтяв, Рад кожний, що лишнюю скибу дістав. І чом кожний так тої скиби бажить 3) ? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить ? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам? Ні люду замного на нашій ріли, Ні в нього самого потреби зросли, • А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії. І дармо то дехто незрячий не раз Говорить: „Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак, — Просікли б, вільніше би стало відтак“. Вільніше, це так ! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. ,г9 1) Тямую — пригадую собі.
- ) Верето — рядно.
- ) Бажить — бажав, прагне.
