Блискавки мигтять, мов гадюки криваві, Сонце тоне в клекоті та темряві, Душно, тяжко, мов скали залягли над землею, — Хвилю тихо, мов смерть пролітає над нею, — Нараз грянуть громи, земля задрижить І буря завиє, зареве, засвистить ; Так само й тут було, коли почули Рутенці Думку їх князівської ексцелєнц'ї. Хвилю неначе мліли-стовпіли, Потім нараз страшними голосами : „Браво, браво !“ заревіли. І крики брава без кінця неслися, Аж „Народного Двора“ мури тряслися, Аж кам'яні стіни тремтіли, Аж вікна, мов живі, дзеленькотіли, Аж усім в ухах, мов гармати, шуміло І в очах мінилося, темніло…
Але що це, чи сон, чи ява? Одна хвиля, і я не чую рутенського брава ; Щезло сонмище, князь і всі раби його львівські й нельвівські, А я — сам у пустій хатині на вулиці Кляйнівській. Крізь отверте вікно дух холодний потяг, . І доноситься до мене клекіт і гамір міського життя. Що це було зо мною ? Я озирнувся, І з дива аж забувся. Передо мною любезне „Слово“ лежало. Я читав його, і на сон мене зібрало. І все, що в шумні слова було обвите в письмі, Я бачив правдиво у сні. В червні 1878 р. 188
