Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/111

В бій не загрієш і ран не загоїш, Вір — і сама ти любови не стоїш. Блиск чарівничий очей потускніє, Зміниться голос і спів заніміє,— Коли ж в твоїм серці і думці пустинно, Чим ти тоді причаруєш, дівчино ? 1 них IX. О А І. Коли часом на вулиці побачу Вдову убогу, сиротя мізерне, Що к мені руку простяга жебрачу, В німім благанні очі к мені зверне, Тремтить в лахміттю, босе на морозі, Слотою бите й гордуванням ситих, — Вогнем на серце капають ті сльози, Той жаль голодних, нищих і невкритих. І думаєсь мені: Не довго, може, Коли мене важка прийме могила, І ти отак підеш на роздорожжє 0 хліб просить, моя дружино мила ! 1 зжовкне, зв'яне те лице, що нині Так любим сяйвом, щирістю ясніє, Погаснуть очі, що сміялись к мені, Жура зв'ялить тебе, моя надіє ! І діти наші — ох, аж серце в'яне ! — Слотою биті, босі, у лахміттю На сльози й горе непросвітно-тьмяне, Як сиротята, геть підуть по світу.