Снігова площа простяглась
Навкруг; безбарвна, сіра хмара
Закрила небо, вітер втих,
Лиш ген там десь синява пара
Вилась клубками з стріх сільських.
І в наших грудях після тих
Страшних подій так тихо стало,
Так сумно якось, наче всі
Надії наші щось підтяло,
Мов небо нам само звіщало:
Повік вам жить на ланцюзі!
Під гнітом почуття важкого
Ми звільна, мовчки йшли в село,
Мов похоронний хід. Було
Це вчасти й так, — та ж ми слабого
Попа везли. Життя плило
Із уст його струйками крови;
Весь він уже холодний став,
Лиш звільна серце билось; мови
Не стало, тільки прошептав:
„Прощайте, діти! І простіть
Йому, лишіте кару Богу!
Коріться тьмі, допоки тьму
Бог на погибелі дорогу
Не виведе!“
Та ми тепер,
Уже й не радившися, знали,
Що тут кориться не пора.
Як проїздили край двора,
То бачили, як пан запер
На ретязь браму, — знать боявся,
Щоб люд таки не спам'ятався,
Та в жарт його і не роздер.
