Двічі над смертію самою!
А то був жарт, лиш панський жарт!
Ні, ясний пане, вірних слуг
Пани так інші не трактують,
Для жарту їх не сумітують[1]
Під хлопські п'ясти[2], під обух.
Тож ми хіба не мали б глузду
У пана довше ще служить;
Віднині дякуєм за службу, —
Хай пану Бог без нас щастить!“
Пан очі витріщив — ні слова!
Немов отаманова мова
Йому нараз усю ту річ
Ув іншім світлі показала.
Та ще веселість не щезала
З його лиця і уст і віч.
Коли нараз між мужиками
Щось застогнало і руками
Кивнуло, — люди підійшли
І перед пана привели
Попа безсильного, слабого,
Що під час розруху цілого,
Лежав простертий на землі.
Він був блідий як труп, трусився,
Немов підтятий; з-під повік
Полумертвий вже зір світився,
І ледве чутно він прорік:
„Пан жартував, мов батько добрий
З дітьми, їх вірність трібував!
А чи з Богом теж для проби
Невинно пан пожартував?
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/87
Цю сторінку схвалено
