Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/71

„Я?“ — скрикнув піп, мов ужалений, —
„Я? Я? Чи ж я не увільнений
Від панщини?“
 „Ні, отче! Пан
Велів виразно нам: ідіть,
Усіх на панщину женіть,
І піп також хай їде сам!“

„Не буде того, як світ світом!“ —
Знов мир ревнув. — „Пан-отче, ні,
Не бійтесь! Ми за вами всі
Обстанемо. Громада з війтом
Хоч зараз до циркулу йдем,
І старості до ніг падем,
Нехай розсудить нас із паном!“

„Ні, діти“, — піп старий сказав, —
„Не буде того! Це погано!
Коли пан нині наказав
На панщину, то видно, діти,
Сам Бог йому цю мисль зіслав,
Йому дозволив розгордіти,
Щоб незабаром сам він в сіти
Своєї гордости попав.

„Так от що я сказать вам мушу:
Схотів пан взяти гріх на душу,
Схотів у свято рокове
Нам церкву Божу замикати
І нас на панщину всіх гнати, —
Хай буде й так! Хто поживе,
Побачить, ще то з того буде.
Ми ж, діти, бунтів не робім,
І задля панської гордині
В додатку ще й на себе нині
Гріха тяжкого не берім.