Гей, паламарю! Ну лиш, живо,
Церковні двері відімкніть!“ —
Кричить народ. Затихли дзвони,
Зліз паламар. „Кладіть поклони,
Христіться та додому йдіть!
Дверей не відімкну, й не ждіть!“
„Що? Як? Чому?“ — мир закричав
А паламар і одвічав:
„Лиш тільки я дзвонить почав,
Прилетів зо двора отаман,
Ключі від церкви відібрав“.
Народ лиш ахнув. „Ох, нам горе!
Яка се ще нова біда нам
Від пана грозить? Що се він
Гада, що так нас переборе?
Він з Богом хоче воювати?
Він церкву сміє замикати?
Гей, на дзвіницю. Бийте в дзвін!
Дзвоніть тривогу! Най збігаєсь
Усе, що лиш живе в селі!
Гуртом до пана! Най смиряєсь,
Бо будуть кості не цілі!“
І разом дзвони застогнали,
Товпились люди та кричали,
І, мов пожежа, бухав гнів
З їх рухів і очей і слів.
Кленуть і грозять, кличуть: „Гей,
Біжи, по молоти, ковалю!
Відіб'єм замок від дверей!“
Баби ридають наче з жалю
За вмерлим. Стогін, галас, крик
На цвинтарі несповідимий!
Оттак то, діти, почали ми
Той славний сорок восьмий рік.
