о, сестро, o, мамо, o, жінко, o, дідусю, o, стрийку, o, братаничу, o, таточку, o, внучечко, де ви поділися? Відки вас виглядати?“ От такі оклики раз-у-раз чуючи й раз-у-раз сумуючи, проводив король день за днем, промовляючи інколи сам до себе: „Слуги, дорадники, придвірні жерці і вся держава — куди ж усе те щезло, о, доле? О, Сайвіє, о, мій молодий сину, куди поділися ви, покинувши мене нещасного за провину Вісвамітри?“ Отак шепчучи і все пам'ятаючи наказ чандала, брудний, з корявим тілом, розстріпаний, смердючий, з хоруговкою в одній, а з палкою в другій руці, сам живий труп, бігав він сюди й туди. „Із цього трупа здобув я це, а з онтого здобуду те; це для мене, це для короля, а це для чандала.“ Отак бігаючи, він був немов зроду таким.
Одного дня прийшла, ридаючи, жінка того короля, несучи на руках мертвого сина, що вмер від укушення гадини. „Синку мій, любий хлопчику мій“, — примовляла вона раз-по-разу, сама бліда, вихудла, напівбожевільна, з розпатланим і запиленим волоссям. Потім мов сама не своя промовила: „О, королю, мій мужу, не визволиш уже тут на землі свого сина, котрого дитячими грами ти втішався, і котрий умер від укушення лютої гадюки.“
Почувши її ридання, король прибіг швидко на місце, думаючи: „Отут буде знов гарна сорочка з мерця.“ В жінці, що плакала голосно, він не пізнав своєї жінки, бо вичерпана довгою неволею, вона була дуже ослаблена, мов не та, що колись. І вона також, що бачила його вперед гарним, кучерявим, не пізнала свойого мужа в тім чоловіці, подібнім до всохлого дерева. Поглянувши на хлопця, обвитого в чорне сукно,
