Скажи, якої ціни жадаєш за себе? Чи багато, чи мало, я заплачу все.“
Бачучи таку страшну та обридливу появу та чуючи її слова, повні наруги, король запитав: „Ти хто такий?“
„Я собі чандал — відповів той — і називають мене героєм усі жильці цього любенького міста. Я маю славу доброго ката і здирача трупів.“
„Ні вже — промовив Гарісчандра — бути невільником чандала, це була б для мене остання ганьба. Краще нехай спалить мене вогонь прокляття, як маю попасти під власть чандала.“
Ледве він промовив ті слова, аж ось до нього наблизився Вісвамітра й витріщив на нього злобою розпалені очі. „Що ж то — промовив він, — цей чандал дає тобі немалу суму. Чому ж не хочеш приняти її і віддати мені обіцяний довг?“
„Святий мужу, — мовив Гарісчандра, — як потомок сонячної династії знаю про себе те, що стати невільником чандала було б для мене найбільшою ганьбою, якої мені не виплатить ніяка ціна.“
Вісвамітра одначе відповів: „Коли не захочеш дати мені те, що чандал дає як ціну за тебе самого, то в тій хвилі я прокляну тебе.“
„Змилуйся, святий мужу, — крикнув у розпуці Гарісчандра, і припавши перед Вісвамітрою, обняв його коліна — я твій слуга, прибитий горем, зневолений тривогою і вірний тобі до смерти. Зроби мені ласку, королю мій! Перед неволею в чандала здригається моє серце. За решту довжної тобі ціни хочу бути тобі самому найвірнішим слугою і найпідданішим невільником, доки мойого життя.“
