Гарісчандра, іде тепер пішки. Це ніжне лице з гарними бровами, рум'яне і з високим носом, твоє лице, королю, яким же пилом припаде по дорозі! Найліпший воладарю, стій і пригадай собі свою повинність! Найвища повинність, особливо кшатріїв[1], це чоловіколюб'є. На що нам, обороно наша, жінка й діти, маєтки й доходи з жнива? Все те готові ми покинути і йти за тобою, як твоя тінь. Бо де ти, там і ми, а без тебе нема нам ніякої радости; де ти, там наше місто, і наше небо там, де наш король.“
Чуючи такі слова міщан, король прибитий турботою зупинився на дорозі, жаліючи над ними.
Але Вісвамітра, бачучи його зворушеного окликами міщан, широко витріщивши очі з лютости, виступив проти нього й закричав: „Тьфу на тебе, негіднику, неправедний і брехливий! Ти дав мені державу, а тепер хочеш знов відібрати її!“
На такий прикрий окрик Гарісчандра затремтів, але не сказав нічого, тільки коротко: „Іду вже“. І він подався швидко йти, тягнучи жінку за руку. Та поки вона, ніжна і втомлена, здужала поспіти за ним, Вісвамітра нараз ударив її своєю дерев'яною палицею. Бачучи це, Гарісчандра поблід, але знов, глибоко зажурений, не сказав нічого більше, тільки: „Іду вже, йду.“
Король Гарісчандра з жінкою і з сином подався до святого міста Варанасі[2]. По місяцю одначе вони всі троє вернули збідовані й прибиті журбою. Перед містом зустрів їх Вісва-
