Та Вісвамітра настоював: „Дарма, королівську жертву мусиш мені дати. Недодержання обіцянки, даної брахманцеві, це настрашніший гріх. Поки брахманці, о королю, не задоволяться при королівській жертві, доти на тобі тяжить обов'язок дати жертву.“
„Святий мужу — відповів Гарісчандра, — тепер я не маю нічого, але з часом може здобудуся. Зроби мені ласку, чоловіче Божий, і поміркуй про моє положення.“
Вісвамітра мовив: „Доки ж, володарю, хочеш, щоб я чекав на тебе? Скажи швидко, інакше спалить тебе вогонь мойого прокляття.“
„За місяць, — мовив Гарісчандра, — надіюся зложити тобі грошевий дар, але тепер не можу дати тобі нічого, то ж відпусти мене в мою дорогу.“
„Іди, мій миленький королю, — мовив Вісвамітра — іди й пам'ятай про свій обов'язок. Нехай тобі ведеться якнайліпше, і дай Боже, щоб тебе ніхто не ограбив по дорозі.“
Прийнявши таке опрощення, король пішов, і хоч не звикла ходити пішки, пішла з ним також його люба жінка.
Бачучи, що їх добрий король з жінкою і з сином уходять із міста, міщани та королівська дружина почали кричати: „Чому покидаєш нас, о захисте утиснених, і на яке горе? Ти ж володар найліпше свідомий своїх обов'язків, що все ставав в обороні міщан. Зажди ще хвилю, о пане, щоб ми напоїли свій зір твоїм видом. Коли ж ми побачимо тебе знов? Той, що досі не виходив без супроводу князів і панів, виходить тепер сам із жінкою й малою дитиною. Той, перед котрим у кожнім його виїзді чвалали слуги, той сам королівський потомок
