„Я б радо кинув ті історії,
Я б навіть був не починав,
Коли б виразний не дістав
На це наказ із консисторії“.
„Це що у біса!“ — крикнув пан,
І скочив, наче приск в халяві
Почув. — „Пралати ті плюгаві
Задумали, мабуть, наш стан
Пустить з торбами! Покажіте
Мені цей наказ! Боже-світе,
Та я їм ним кінця дійду!
Не пожалію вже видатку,
В губернії припну їм латку,
А то й до цісаря піду!“
„Я наказу із консисторії
Не можу дати, — піп сказав, —
Він посилався по курсорії[1],
Я й нумеру не записав“.
„Га, попе! — скрикнув пан сердито, —
Ти брешеш! Аж тепер відкрито
Твою брехню! Із консисторії
Не було жодної курсорії,
Котра б наказувала це.
Бо знай, усі курсорії ті
Дяк під загрозою мені
Все до прочитання несе.
Так от який ти! Тут і сам
Неправні, бунтівничі речі
Говориш раз-у-раз хлопам,
А криєшся за влади плечі!
