буддійської літератури найважніше те, що походить від самого Будди, або стоїть найближче його особи, а власне з релігійного боку його віроучення (катехізм і його многочисленні промови, списувані його учениками, або компоновані пізніше в його дусі), а з літературного боку т. зв. джатаки, т. є. 630 оповідань про різні переродження Будди й різні його пригоди в тих переродженнях.
В приґанґесовій Індії буддизм одначе панував недовго. Завзята ненависть брамінів винищила його там, а внутрішній розвій, що дозволяв мішати науку Будди з найрізнішими народніми віруваннями, виплодив незлічені секти. Але й сам брамінізм, воюючи з буддизмом, переймав багато з нього, і в ньому на місце давніх богів чимраз більше змагався культ нових богів — Вішну і Шіви.
Час життя Будди був також часом великого розвою індійської епіки, хоча її початки сягають безпосередньо до найпізнішої ведійської доби. Обік богів і святих героями робляться королі і їх династії, а прастарі мітичні традиції так чи інакше персоніфікуються й відбиваються в ніби історичних подіях межиплеменних і династичних війн. На тім тлі повстають дві великі епопеї індійської літератури, Магабгарата і Рамаяна, що крім чисто епічного змісту містять у собі найрізнороднішу масу навчаючого, догматичного та моралізаційного матеріялу. Та й сама епічна канва поем раз-у-раз переривається більшими або меншими епізодами, що самі собою творять іноді окремі поеми. Досить буде назвати доволі простору поему „Наль і Дамаянті“, вставлену разом з іншими подібними в одну пісню „Магабга-
