Староіндійське письменство, зложене головно в прастарій „святій“ мові, званій санскритом, належить до найдавніших і найбагатших скарбівень людського духу і людської цивілізації. Письменство, в якім пануючою мовою був санскрит, жило й розвивалося довше й різнородніше, а при тім одноцільніше, ніж якебудь інше, відоме нам письменство. Панування санскритської мови в Індії і розвій її старого письменства можна оціняти протягом 4000 літ, кінчаючи більше-менше роком 700 по Хр., відколи почалася перевага народніх діялектів. Та про те й досі санскрит не перестав бути мовою індійської релігії й науки в далеко більшій мірі, як була й лишилася досі латинська мова в католицькій Европі.
Староіндійське письменство розпадається на кілька великих періодів, із яких кожний визначається характеристичними для себе творами. Найстарший період, т. зв. ведійський, лежить весь у доісторичних часах, починаючи від тої доби, чотири або може лиш півчверта тисячі літ перед нашою ерою, коли ще східньо-арійське плем'я, Індійці й Зенди, предки Персів, не зовсім були розділені. Літературними пам'ятками цієї довжезної доби лишилися чотири ве-
