І ждучи скорою ходою
Ходив у злості по покою,
Плював, сідав, ставав оп'ять.
Прийшов пан-очик, поклонився
І близь порога зупинився,
В руці держачи капелюх;
Глядів тривожно та несміло;
Обличчя зблідло, побіліло.
Мов весь уйшов аж в п'яти дух.
Згори, мов на собаку буру,
На ту непоказну фігуру
Пан марсом своїм поглядів,
І сплюнув вільною ходою
Пройшов два рази по покою
А піп стояв, мовчав, тремтів.
Вкінці пан звільна наблизився
І аж над самим похилився
І різко, гостро запитав:
„Єгомосць, чи ви дурнем стали,
Чи зроду розуму не мали,
Чи вам дурниць хто нашептав?
Чого ви шию самохіть
Все пхаєте мені у сіть?
Хіба на те вас ваші власті
Попом поставили ось тут,
Щоб ви напроти мене люд
Підбурювали до напасти
І вчили панську власність красти?“
Піп аж додолу похилився
І весь тремтів, перехристився,
Та пану в очі все дивився.
„Це ясне-пану набрехали“. —
Сказав несміло.
„Набрехали?
