Піднялася до стропу[1] небес
Чорна хмара стіною,
Мов ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Вогняними очима,
Забурчала, як мати, що знай
На лиху доню грима.
І з тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови, —
Ні, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім.
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в грудях та ні,
Не Єгови це голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути[2]
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотів
І заціпила стужа,
І в безсиллю свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю;
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і мигдалю.
