Цю сторінку схвалено
Як розтоптану красу[1] змію,
Що здихає на шляху!“
Похилившися, слухали всі
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурі.
X
Добігало вже сонце до гір
Величезне, червоне,
І було мов герой і пливак[2],
Що знесилений тоне.
По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, м'яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його думка висока.
Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І мов хоре, голодне дитя
Щось захлипало в грудях.
„О, Ізраілю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе,
Як люблю невимовно!
