„3 рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кінджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха.“
Тут голосним всі вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвилі:
„Прощай нам, брате! Ти своїм плечем
„Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмі,
Твій приклад в праці додавав нам сили.
„Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас останнє цілування,
Останній цвіт в розставання зимі.“
Знов розляглось великеє ридання.
В труні відбили віко гробарі
І почалось останнєє прощання.
До трупа тислися малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землі сирій.
„Чи всі вже з братом нашим попрощались?“
Знов мовив речник. „Всі вже!“ — загуло.
„Не всі ще!“ — інші голоси озвались.
„Одного при труні ще не було!
Онтам стоїть він за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло.“
А я тремтів, немов несамовитий.
При самій думці — цілувать мерця.
Хоч я не знав ще, хто це й ким убитий.
