Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого одверті очі, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.
Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла,
Два ряди домів без прірви, наче гвардія німа,
І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.
„Хто цей мрець?“ — клубиться в серці те питання, наче гадь.
„Хто цей мрець?“ — свого сусіди врешті зваживсь я спитать.
Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,
Відповів сусід мій глухо: „Мирон, Мирон мрець оцей.“
„Мирон! Мирон!“ Що за Мирон? Все сказати би волів!
Але чом же серце в мене похололо від тих слів?
Чом уста мої поблідли і трясуться і мовчать,
Мов оце на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець:
Величезна чорна брама, а на ній з вогнів вінець:
Під вінцем вогнистий напис блимає, немов ільща:
„Хто сюди ввійде, надію хай на віки попроща.“
