А на верху домовина, таємниця мов німа.
Величезна, чорна — тільки металеві окуття.
Блискотять — останні іскри знівеченого життя.
Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосся рвуть собі, ці мабуть хотять ридать,
Руки ломлять, б'ються в груди, виски п'ястями товчуть;
Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.
І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучиться мушу й сам.
І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,
Наче в цьому похороні винуватий я чимбудь.
„Хто ж цей мрець?“ — хтів я спитати, та боявся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши цю тишу.
Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:
„Хто ж цей мрець, кого такії маси вийшли провожать?
Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,
Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?“
Дармо зиркаю в їх лиця; щось знайоме є у всіх,
