Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/350

І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще свіжий оцей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!

Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робитиму, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
То ж я піднімаю свій голос оце:
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!“

Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривляться. В громаді тій
Не в тоні якось бути лібералом.

Барон, своє сказавши, сів як стій.
Він змучився, зопрів, розчервонівся,
Мов би пробіг через різковий стрій.

Князь задзвонив і шум успокоївся,
І промовлять піднявся генерал,
Що в бою чести й сорому наївся.

Старий рубака. Боєвий сигнал
Для нього був, мов для коня острога,
Але стратегії ні в зуб не знав.

У небезпеці знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсім йому чужим.
„Честь або смерть! Все простая дорога!“

Це був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипломатичних крутанин

Ненавидів. Бій був йому весілля,
Найвища проба мужеських чеснот. —
Життя й людей цінив він лиш відсіля.

Почав, вином прополоскавши рот.