Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/348

„Лишились безсмертнії унії^[1] ті,
Непорвані зв'язки і шлюби святі,
Заключені скрізь добровільно,
Та сума симпатій покревних^[2] племен,
Що нам запевняла від давніх давен
Пановання в них неподільне.

„Підношу це з натиском, панство моє:
Це плуга, не шаблі пановання є,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору^[3] у край цей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.

„Ми світло прогресу у варварства тьмі.
Що гнувся народ сей у панськім ярмі —
Потрібно було й натурально:
Ми вищі ідеї плекали в той час,
Він праці, порядку навчився від нас,
Втягнувся, піднісся морально.

„Оце, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу літ,
Його нам забути невільно!
Що хлоп збунтувався, це сумно, — та нам
Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,
Піддався нам знов добровільно.

„Що всіх непокірних ми витяли в пень,
Це добре, та є це півділа лишень, —

1. Тут автор має на увазі унії, як любельська, берестейська, якими давня Польща закріплювала за собою українські землі чи то політичним актом, чи релігійним. (Унія — союз).
2. Покревний — споріднений.
3. Забор — займанщина, окупація.