Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячі лиця. Чути десь: „Fi donc!
„Брутально! Нас вони компромітують!
„Які принципи! Що за грубий тон!“
В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник
Це знак тиші. І з місця встав барон,
Щоб говорить. Він скочив, наче коник,
І випрямив свою дрібну фіґурку
(Його здрібніло й кликали бароник).
Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Він славився між панством лібералом —
(Недаром дід його носив ярмурку!).
Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом,
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом.
Вертівсь як вуж, коли на хвіст хто стане.
„То вже Монтеск'є сказав, панство моє,
Що кожний народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І це також певне, що висловив Міль,
Що тільки висока, величняя ціль
Упавшого може підняти.
„Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім:
Ніхто нас не любить, не маєм на кім
Опертися в хвилі негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбання одно:
Здобутії ними народи.
