І я, сидів на банкеті між ними,
Та не було в мойому серці тону
Веселости й свободи ні краплини.
Мов Юда той серед синедріону,
Котрому він Христа продав на муки,
Так я сидів на бенкеті оцьому.
І я, всміхаючись, стискав ті руки
Щойно з крови братів моїх обмиті,
І ссали грудь мою їдкі гадюки.
Блискучі дами, радощами ситі,
Гляділи то цікаво, то згірдливо
На мене й усміхи душили скриті.
А я, хоч серце рвалося ліниво,
Спокійно поводив по них очима
І усміхавсь — щасливо чи сонливо.
Музика грає… В моїм мізку блима
Якийсь там вогник, спомин незабутий,
І враз він різко заскрипів дверима,
І рій якийсь вірвавсь кривавий, лютий,
І крик піднявся, плач і зубний скрегіт:
„Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий.“
