Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/330

Признання, град уриваних запитань
Мішається, витворює вражіння
Живої маси, де з турбот і скитань

Втишається душа, щеза сумління,
Все одиничне тає, пропадає,
Живе лиш тлум, гуртове сотворіння.

Ось панство звільна при столі сідає.
Довжезний ряд — по черзі, чорні фраки
Й цвітисті строї. Тихо доглядає

Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кожний там сів, де належить,
За честь, літа й службовії відзнаки.

Почався бенкет. Шумно! Не бентежить
Нікого з тих шости соток ізбраних
Ніяке горе, шляху їх не стежить

Ніякий ворог, в ясних блисках ранніх,
У пурпуровім сяйві перед ними
Весь світ. Нема убогих, безталанних!

Так дзвінко ті сміються херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створіння! Мов солодкі рими

Складаються в гармонію, римують
Розмови й брязкіт срібної посуди
І колір вин, що в келехах шумують.

Свобода тут підносить кожні груди,
І радістю палають кожні очі,
І гордощами, що минули труди,