„Горе, горе! Знать тяжка неволя
Мої очі сильно засліпила,
Мої вуха сильно заглушила,
Моє серце в камінь застудила,
Щоб тебе я не пізнав відразу,
Юліяно, жінко моя мила!“
Теє мовить і голову клонить,
Юліяни ноги він цілує,
А з ним разом стара його мати.
А всі гості, графи та барони
Юліяну величати стали.
І пішла по світі її слава,
І не згине, доки світу стане,
Доки в світі є ще добрі люди,
Доки пісня серце їх чарує.
Ось вам пісня, ось і величання:
Нема цвіту кращого на світі,
Як жіноче вірнеє кохання.
