Пишні гості, графи та барони,
Вся родина, друзі і знайомі,
Олександра щиро всі вітають,
Про далекі сторони питають —
Та немає радости в світлиці
І на серці в кожного мов камінь.
Час уже би суд розпочинати,
Та не має пані Юліяни,
Не виходить із своїх покоїв.
Та ось входить Олександра мати
Вся блідая, лиш блищаться очі,
А в руках держить брудну сорочку.
Ту сорочку вгору піднімає,
І до сина стиха промовляє:
„Бачиш, сину, що знайшла я нині!
Щезли чари на святім престолі,
Ось що стало з білої сорочки!“
Затремтіло в Олександра тіло,
А за серце мов кліщами стисло.
„Горе — зойкнув — горе мені, мамо!
Не на радість я вернув з неволі!
Та що діять! Що робити буду!
Краще правду раз переболіти,
Як неправду в пазусі ховати.
Бо неправда, як гадюка люта,
Розвинеться, в саме серце вп'ється!“
І велить покликать Юліяну.
Та даремно до її покоїв
Стука мати, стукають і слуги —
У покоях тихо, наче в гробі.
Аж ось чути — на рундуці грає:
Плачуть гуслі, як мала дитина,
