„Ой, Османе, мій ласкавий пане.
Це є чесний черчик подорожній,
Що мандрує до Божого Гробу.
Він музика, пане, пречудовий,
Всю дорогу веселив нам душу,
Розгоняв своєю грою тугу.
То я, пане, взяв його з собою,
Щоб і ти знав солодощі тії,
Щоб пізнав ти його тонів чари.“
І велів Осман черцеві грати.
Полилися чародійні тони,
Полонили серце ув Османа.
І не міг від них він відірваться:
День би слухав і цілую нічку,
Пив би їх, мов спраглий зимну воду.
Так минули чотири неділі.
Промовляє черчик подорожній:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане,
Час мені вже тобі поклониться,
У дорогу дальшую збираться,
У дорогу до Божого Гробу.“
Відмовляє тут Осман черцеві:
„Жаль мені з тобою розставаться,
Та не можна й силою держати.
А за те, що своїх тонів чаром
Чарував ти моє серце досі,
Розганяв мою тоску так часто,
Веселив мене в тяжких годинах,
Я даю тобі багаті дари:
Срібло, злото, дорогу одежу,
Вороного коня верхового
І сторожу ще для супроводу.“
