Бо хто може вихвалити гідно
Дня віщунку, золоту зірницю
До схід сонця в пурпуровім блиску?
І хто може вихвалити гідно
Веснянії пахощі чудові,
Жайворонка металічні трелі,
Тихий чар криниці лісової,
Холод гаю, чи тишу півночі?
Та не так її чарує врода,
Як той блиск невинности сніжної,
Що ним постать вся її ясніє —
Як той запах чистоти святої,
Що вбиває всяку думку грішну,
Всякий порив низький в нашім серці,
Не пускає й помислу брудного,
Щоб хоч раз до неї доторкнувся.
Та найбільші в її оці чари,
І видніє рівна, сильна воля,
До добра незломна постанова.
Вір мені, Османе, любий пане,
Я ж не є хлопчина головусий
І з жіноцтвом діла мав чимало!
Та коли цю жінку я побачив,
Око в око з нею зустрінувся,
А в душі мав свідомість погану,
Що її повинен підмовляти
На негідне, на ганебне діло —
То такий я стид почув у серці,
Мов на матір руку піднімаю.“
Усміхнувсь Осман на тую мову.
„Ой, мій друже, беже Галанбеже,
Справді диво мусіло там статься,
Що тебе поетом ізробило!
Та це що за чоловік з тобою?“
