Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/304

І словами любо промовляє:
„Олександре, господарю милий,
Їдь із Богом, де Бог тебе кличе;
Я тут буду за тебе молиться,
Буду вірно тебе дожидати.
А оце тобі сорочка біла,
Щоб її носив ти у поході.
Поки буде ця сорочка біла,
Поти буду я для тебе вірна.“

Тихо, тихо Дунай хвилі котить
З міста Відня аж до міста Буди,
З міста Буди аж до Білгороду,
З Білгороду аж у Чорне море,
А за морем бусурман панує.
Як ті хвилі, поплило лицарство
До схід сонця на зустрічу горю.
Із лицарством лицар Олександер
В ясній зброї на воронім коні.
Провожала його Юліяна
По Дунаю штирі милі шляху
Провожала, плачучи прощала.
І стояла довго на дорозі
На шпилечку кручі кам'яної,
Поки військо було видно в долі,
Поки зброї блискали до сонця,
Поки чути, як їх коні ржали,
Від копит їх земля стугоніла.
А як щезли в вечеровій тіні,
Юліяна додому вернула,
Цілу нічку молилася Богу,
Супокійно стала мужа ждати.

Ой, рожево сонечко сходило,
Та запало за криваву хмару.
То не сонце так рожево сходить,
То лицарські стяги з вітром б'ються