Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/302

Нуте, нуте до святого бою!
Притремо ми роги Мусульману,
Проженемо̀ Турка з Віфлеєму,
І заблисне славний хрест Христовий
На соборі у Єрусалимі,
І здобудем скарби незлічені,
Що нагарбав турок по всім світі.“

Жив у Відні лицар у ту пору
Олександер, знатний і побожний,
Мав він вірну жінку Юліяну,
Жили любо, як голуби в парі.
Аж одної ночі із півночі
Прокидаєсь зі сну Олександер,
Прокидаєсь, тяженько зідхає,
Далі так говорить до дружини:

„Юліяно, вірная дружино,
Незвичайний сон мені приснився:
Мов лечу я в криницю безодню,
Поринаю в студеную воду,
Поринаю аж на дно глибоке,
Там нахожу зерно золотеє,
І воно наверх мене виносить.
Тричі вночі я зі сну будився,
Тричі мені сон той самий снився.
Видко, горе він мені віщує,
Видко, чимсь ми Бога прогнівили.
Слухай, люба, на що я наважив:
Приберуся я в сталеву зброю,
Пристаю до славного лицарства,
Пристаю до Генриха міцного,
З ним піду я бусурмана бити.
Як загину, — Бог гріхи відпустить,
А як буде славна нам побіда,
То й на мене тая слава спаде.“