Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/297

Тую радість, те велике щастя,
Що зазнали мужики убогі,
Батько й мати дивної дівчини,
Бачивши, що їх дитина з паном
Поверта домів жива й здорова.

А за місяць чи за два потому
Як же ж то змінивсь високий замок
На горі в прекраснім швабськім краю!
Грають коні по подвір'ю в коло,
Стрійні слуги коло них снуються,
Клекотить життя по всіх покоях,
І товпляться гамірливі гості.
Це пан Генріх славний пир справляє:
Запросив на нього всіх знайомих,
Всіх сусід і всю рідню найближчу.
А як всі зібрались там у залі,
То війшов господар поміж гостей
І за руку вів свою дівчину
І отак сказав до всіх зібраних:

„Слухайте, панове товариство!
Бог зіслав на мене скорб велику,
І велику в скорбі тій потіху,
Бо я в ній найшов велике серце,
Що себе само мені хотіло
В жертву дати. А тепер скажіте,
Чим за це віддякувати можу?“

І сказали всі там однодушно;
„Якби все віддав ти, що лиш маєш,
То й цього мабуть було би мало.“

„Що ж я маю? — мовив далі Генріх. —
Лиш одно: те тіло, що з могили
Піднялось через оцю дівчину.