Що надіялись ще досі тайком,
Що пан, може, не прийме їх жертви;
З радости заплакала дівчина,
Та вона всміхнулась зараз втішно;
З туги за життям заплакав Генріх,
Та при тім і жаль йому зробився
Другого життя, що мало згинуть,
Щоб йому життя й красу вернути.
Лютий сумнів гриз зболілу душу,
Чи не грішне почина він діло,
Чи не завагується дівчина,
Чи не буде жертва та даремна?
Та вспокоїла усіх дівчина,
Всім відваги додала і віри,
Всіх впевнила певністю своєю.
До Салерна лагодиться Генріх,
Квапить слуг, за гори рветься духом,
А ще більше рветься там дівчина.
Пишно вбрать велів її пан Генріх
Ув атласи, шовки дорогії,
Мов до шлюбу молоду княгиню.
Та не рада строям тим дівчина,
Бо одно у неї лиш на думці.
Надійшов день від'їзду. З сльозами,
З болем в серці бідні батько й мати
Попрощали в вічную дорогу
Ту свою єдиную дитину;
За життя її, ще мов покійну,
Голосно оплакали небогу;
Та вона спокійними словами
Потішала їх, і мов до шлюбу
Вибираючись, їх руки й ноги
Цілувала і слізьми росила.
